Сьогодні мій колектив облетіла звістка про те, що сина нашої коліжанки, який перебуває на передовій у Донецькій області, ранили. Тривожну звістку жінка отримала вчора. А сьогодні вже помчала в Умань, адже саме туди у госпіталь привезуть хлопця.
Today, the news spread around my team that the son of our colleague, who is on the front lines in the Donetsk region, was wounded. The woman received disturbing news yesterday. And today I already rushed to Uman, because that is where the boy will be brought to the hospital.
На початку червня вся громада і ми в тому числі займалася збором коштів для укомплектування батальйону Євгена. Їм були необхідні тепловізори та інші життєво важливі речі. Всього два місці минуло… А враження таке, що пройшло два роки.
At the beginning of June, the whole community, including us, was engaged in fundraising for the staffing of Yevgeny's battalion. They needed thermal imagers and other vital things. Only two places have passed... And the impression is that two years have passed.
Ми поки що не знаємо всіх подробиць, хоча підозрюю, що і не дізнаємось, бо навіть рідна мати не знала в якому точно місці воює син. Колега повідомила, що в нього посічені осколками ноги, лопнула барабанна перетинка і струс мозку. Та дякувати богу, юнак живий, а отриманні поранення не несуть загрози життю.
We still do not know all the details, although I suspect that we will never find out, because even the mother did not know where exactly her son was fighting. A colleague reported that his legs were cut by shrapnel, his eardrum burst and he had a concussion. But thank God, the young man is alive, and the injuries received are not life-threatening.
Дуже мені шкода цю жінку, яка сама виростила сина, сама давала йому освіту, сама виряджала на війну і сама ж виходжуватиме дитину після поранення. Її чоловік давно загинув, тому розділити навпіл свою тривогу немає з ким, немає міцного чоловічого плеча, на яке так хочеться інколи спертися.
I feel very sorry for this woman who raised her son herself, gave him an education, went to war herself and will raise the child herself after being wounded. Her husband died a long time ago, so there is no one to share her anxiety with, there is no strong male shoulder on which she sometimes wants to lean.
Нещодавно, коли коліжанка, зі сльозами на очах, показувала останнє фото сина, вже на війні, я згадала один момент. У 2003 році ми разом були на святкуванні дня народження хрещениці мого чоловіка. Ми йшли раніше всіх, бо нашій малій було всього 20 днів і надовго залишати її ми не могли. Нас проводжала і моя нинішня колега із сином, якому було 4 роки. От стоїм ми розмовляємо, а Євген бігає навколо і щось намагається терміново сказати, щораз вигукуючи “мамо”. Вона тоді так суворо відчитала його, що мовляв, май витримку, не заважай дорослим говорити.
Recently, when a colleague, with tears in her eyes, showed the last photo of her son, already in the war, I remembered one moment. In 2003, we were together at the birthday celebration of my husband's goddaughter. We left before everyone else, because our little one was only 20 days old and we could not leave her for a long time. My current colleague accompanied us with her 4-year-old son. We are standing there talking, and Evgeny runs around and tries to say something urgently, shouting "mom" every time. She then reprimanded him so severely that she said, have patience, do not interfere with the adults talking.
Пригадала цей момент і жінка. Ми зійшлися на думці, що не потрібно бути суворими з дітьми. І якби тоді знали, яка доля та випробування чекають попереду, ніколи б не були такими вимогливими.
Дивлячись на світлину загорілого, змученого бійця з обличчям, на якому 3 денна щетина та з очима, що аж позападали від постійного недосипання, важко було впізнати в ньому 23 річного юнака. Причому всі, хто нині на війні, здається постаріли на 10, а то й на 20 років. І батьки їх миттєво посивіли.
The woman also remembered this moment. We agreed that there is no need to be strict with children. And if they had known then what fate and trials lay ahead, they would never have been so demanding.
Looking at the photo of a tanned, exhausted fighter with a face with 3-day-old stubble and eyes sunken from constant lack of sleep, it was difficult to recognize him as a 23-year-old young man. Moreover, everyone who is currently at war seems to have aged by 10 or even 20 years. And their parents instantly turned gray.
Хочеться, щоб жодна мати чи батько, дружина або наречена ніколи не відчули на собі біль втрати дорогої людини. Війна не щадить нікого. Я вірю в героїзм наших воїнів, вірю в їх непохитну волю та жагу до перемоги. Та ще більше хотілося б вірите в те, що вони бережуть там себе, що молитви їх рідних не зникають безслідно в просторі. Адже найбільший подвиг кожного воїна – це повернення додому живим та неушкодженим.
I want no mother or father, wife or fiancee to ever experience the pain of losing a loved one. War spares no one. I believe in the heroism of our soldiers, I believe in their unshakable will and thirst for victory. But even more, I would like to believe that they take care of themselves there, that the prayers of their relatives do not disappear without a trace in space. After all, the greatest feat of every warrior is returning home alive and unharmed.
