Усім привіт.
У сьогоднішній похмурий, холодний, дощовий ранок далася взнаки туга за теплом сонячного вересня. І хоча я збиралася сьогодні писати геть про інше, переглянувши фото з нещодавньої мандрівки Васильківськими Карпатами, вирішила цей суботній допис присвятити красі українських ландшафтів, які по-справжньому надихають і зігрівають.
Васильківські Карпати — це ще одна дивовижна місцина на мапі еко-маршрутів Київщини. Цей природний ландшафтний заказник місцевого значення площею 226,8 га являє собою велику балку з прилеглими ярами. Її верхня і центральна частини мають соснові насадження, а в нижній частині зберігся природний широколистяний мішаний ліс.
Васильківські Карпати часто утотожнюють із Діденцевим проваллям, про яке я писала в одному зі своїх попередніх дописів. Але це різні локації, які розташовані одна від одної на відстані близько 5 км. На противагу Діденцевому проваллю "Васильківські Карпати" — це величезна територія з майже незайманою природою, де збереглися унікальна дика флора та фауна.
Аби скоротити маршрут, ми їхали велосипедами полями й сільськими стежками. На шляху нам трапився вказівник на місцеву приватну ферму, де розводять овець. Відвідування ферми платне, вхід для дорослих 200 грн. Цю локацію насамперед рекомендую для відвідування з малими дітьми.
А ще нам по дорозі зустрівся цей милий котик, який побажав гарних вражень від поїздки.
І ось вона неймовірна краса українських полів, які оточують ландшафтний заказник "Васильківські Карпати". Аж дух перехоплює від цих краєвидів.
Те, що ми прибули за місцем призначення, нас переконав цей інформаційний стенд.
Одразу маю зазначити, що дороги тут не облаштовані для велопрогулянок. Не те щоб геть не проїхати, але не дуже комфортно кермувати. Бо наявні стежки розбиті любителями джипінґу та квадроциклів. Сподіваюся, що невдовзі Верховна Рада України таки ухвалить закон про заборону таких розваг у природних заказниках, що нищать екосистему заповідних зон. А ще створюють такий шум, що замість того, аби насолоджуватися природною тишею й співом пташок, змушений слухати неприємний гул квадроциклів, що нагадує роботу сотні газонокосарок. Це те, що нас дуже засмутило і ми не наважилися їхати аж в саму глиб заказника.
Попри теплий вересень, тонкі вуалі золотої осені потроху огортають ліс. Так приємно пахне сухим опалим листям. Навіть ця висохла зламана гіляка сосни натякає, що осінь вже прийшла. Остання насолода теплими залишками літа на лоні дивовижної природи.
Нам час повертатися додому. Фізично трохи виснажені, але емоційно задоволені. Бо безкраї широти наших полів додають сил й наснаги рухатить вперед.
Дякую, що розділили зі мною цей маршрут еко-стежками Київщини. До зустрічі.